субота, 17 грудня 2016 р.

Країна 168, або Як у київській школі інклюзивну освіту впровадили

Цей оазис добра і людяності в нашому не надто доброму світі вражає одразу, щойно переступаєш його поріг. Наче потрапляєш у якийсь інший вимір. І справа навіть не у тих корисних «наворотах», яких немає у переважної більшості інших шкіл (зручні пандуси – перед входом і в актовій залі, ліфт на другий поверх, сучасна спортивна зала з новенькими тренажерами, довгий поручень уздовж усієї стіни, де діти із ДЦП навчаються ходити), – справа у дивовижній атмосфері затишку і безпеки, а головне – небайдужості до чужого болю.
Школа168
Київська загальноосвітня школа №168, або, як називає її директор Наталія Кравчук, «країна 168» каменя на камені не лишає від сталої думки, що наше суспільство, мовляв, ще не готове для широкого впровадження інклюзивного навчання, бо досі не приймає належним чином людей з особливими потребами, зокрема дітей-інвалідів. Виявляється, із суспільством якраз усе гаразд, в інакшому випадку треба прийняти, що і педагогічний колектив цього навчального закладу, і батьки здорових дітей, які навчаються там разом з особливими (не кажучи про самих школярів), зроблені з якогось особливого людського матеріалу, відмінного від усього іншого суспільства. Адже ставлення до дітей з обмеженими можливостями там не гірше, ніж в америках та європах.
ПРОСТО ДІТИ
Перед входом до школи стоїть шкільний автобус, який розвозить маленьких візочників: уранці – до школи, після уроків – по домівках. Щоправда, він курсує лишень по Оболонському району, а дітей з інших районів Києва й області, які теж навчаються в цій школі, батьки привозять «своїм ходом». «Ми не можемо забезпечити підвіз з усього міста, – каже завуч школи Лариса Шевчук. – Так само, як не можемо взяти до себе всіх особливих дітей, бо перетворимося із загальноосвітнього інклюзивного навчального закладу на спеціалізований. Такі умови, як у нас, треба створити всюди, кожна українська школа повинна бути інклюзивною». Педагог знає, що говорить: зараз, коли вже є законодавство у царині інклюзивної освіти, інтегрувати дітей з особливими потребами до шкільного соціуму значно простіше, ніж це було 10-11 років тому, коли група ентузіастів робила перші кроки, запроваджуючи інклюзію у своєму навчальному закладі, долаючи перепони. Адже в 2006 році не було жодного закону, за яким загальноосвітня школа могла би прийняти таких дітей. Допомогла тоді Оболонська райдержадміністрація – було прийнято рішення розпочати експеримент, виділено додаткові ставки – няні й асистента вчителя.
Тепер у школі функціонують 22 інклюзивні класи із 29, із 566 учнів 94 – мають інвалідність (38 із них пересуваються на візках). Хоча через півгодини перебування у закладі до візків настільки звикаєш, що просто перестаєш їх помічати. Діти як діти. Ну, на візках. І що?.. До речі, здорові однолітки школярів з обмеженими можливостями – а надто ті, які навчаються з ними з першого класу, – їхніх фізичних вад і справді не помічають. Це – один із найголовніших плюсів спільного навчання – стирається межа між здоровими дітьми й особливими. Усі вони – просто діти. Разом навчаються, разом відпочивають. Ходять у гуртки, яких у школі велика кількість: музичний,  айкідо, стрілецький, художній тощо. Допомогти візочнику – наприклад, заїхати на пандус – тут не вважається ані за працю, ані за якусь надзвичайну доблесть. Це для них нормально – як ходити, їсти, дихати. Звісно, таке ставлення не береться нізвідки: його треба виховувати, причому не тільки словами, а передусім – власним прикладом. Скажімо, поки у школі не з’явився ліфт (капітальний ремонт був зроблений минулого року), директор школи разом зі старшокласниками носила візочників сходами на руках.

Немає коментарів:

Дописати коментар